Небуття

Я хотіла багато фалосів в себе на стелі зліпити
з білої глини навколо пляшок і пити з них вино червоне
діткнувши устами небо

Та сіра павутина звисає в мене зі стелі рік за роком
сторіччя за сторіччям
віками
Якби стався вибух, кінець світу, потоп, що завгодно

Я сірими устами рік за роком п’ю павутину своїх стель
Анни буває страждають від небуття

Я давно не римувала,
І давно не віршувала,
Також, мабуть, ще давно
сексу я ні з ким не мала.

Я давно не цілувалась,
І ні з ким не обнімалась,
І, звичайно, вже давно
Не згадати! Не кохалась.

Починаю сумувати,
Починаю забувати,
може, треба було вже
На давно давно начхати.

Хочу, щоб ні з ким ніщо
я давно ніяк не мала,
І, нарешті, щоб не потім,
а тепер я покохала.

P.S. Ой, ніхто!
І знов прийшов...
Щоб не було,
то любов.